Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.

О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій ожи ... Читать дальше »

Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,
А в душі - печаль, як небеса.
Він росте й співає явороньці,
І згорає від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина
Та її кохання молоде.

Він не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби,
Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

КУДИ ЗНИКАЮТЬ МРІЇ, СНИ ЧИ МИТТІ....
ТІ НІЖНІ ДОТИКИ , ЩО ТАК ЗАПАЛЮЮТЬ СЕРЦЯ
ТА ІСКРА , ЩО ТАК ЛЕГКО В РУМБІ
ОБЄДНУЄ ШАЛЕНСТВОМ ДВОХ ЛЮДЕЙ.
І ЗНИКНЕ ВСЕ НАВКОЛО ЛИШ СПЛЕТУТЬСЯ
ПАЛКІ ВУСТА У ПРИСТРАСТНІМ ЦІЛУНКУ..
НЕНАЧЕ СТРУМ ПРОЙДЕ КРІЗЬ ТІЛА -
БАЖАННЯ ПЕРЕБОРИТЬ ВСЕ.
І ЖОДНІ ПРАВЕЛА , ЗАКОНИ , НОРМИ
НЕЗМОЖУТЬ ЗУПИНИТИ ТЕ,
ЩО ТАК НАЇВНО Й ПРОСТО ЗВЕТЬСЯ
ЛЮБОВ , КОХАННЯ, ПОЧУТТЯ...
НЕВЖЕ СЛОВАМИ ВИРАЗИТИ МОЖНА
ВСЕ ТЕ ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В ТУ МИТЬ
КОЛИ ЗА НАС ВИРІШУЄ НЕ ГЛУЗД ЗДОРОВИЙ
А ЛЮБЛЯЧІ , ЗАКОХАННІ СЕРЦЯ.
І ЯК НЕСКЛАЛОСЯБ У НИХ ЖИТТЯ НАДАЛІ
КУДИБ НЕ РОЗІЙШЛИСЯ ЇХ ЖИТТЄВІЇ ШЛЯХИ
ЯКЩО ЛЮБОВ ПОЛОНИТЬ СЕРЦЕ
ВОНО У НЬОМУ НАЗАВЖДИ .
І ТІЛЬКИ РАНІШНІЙ ПРОМІНЧИК
ПОВІК ТОРКНЕТЬСЯ , ЛЕДЬ ВІДЧУВ
ВІДКРИЄШ ОЧІ Й ЗАПИТАЄШ
КУДИ ЗНИКАЮТЬ МРІЇ .......

Я мрію про кохання із вуст твоїх почути

Я мрію про кохання із вуст твоїх почути...
Немов зірки на небі кудись зникають люди...
Я мрію чути щастя у голосі твоєму,
Щоб нам світило Сонце, зірки в нічному небі...
Я мрію про кохання, про щастя, про надію...
Я мрію лиш з тобою ... з тобою бути мрію!!!

Між нами відстані стіна
Обставин різних мур високий
Та зустріч – мить лише одна
Забрала, майже, звичний спокій.
Тебе побачила в юрбі,
А ти мене і не помітив…
Летів поквапливо собі:
Мабуть, тобі так добре жити!
Мабуть, у тебе є усе
Що в 20 літ потрібно мати …
Мене ж не та ріка несе
І їй не легко опиратись.
Якби не мури, не ріка
Я б зупинила і сказала
Що: «я тебе, мабуть, віка
З такою мукою чекала!!!»
Та все менеться, все пройде
Я далі житиму як жила.
Та трохи прикро, що ніде
Тебе без мурів не зустріла.

Вечір вже догорів
Ти стояла одна
Тихо падала ніч на алеї
Ти не знала, що він
не чекає тебе
Він шукає вже інщу лілею
Не чекай і не плач
Не сумуй не ридай
Він не вартий палкого кохання
Ти його розлюби зустріч з ним не шукай
Не ховайся у теплі страждання.
А якщо і колись
Ти зустрінешся з ним
Ти вдавай, що йому ти не рада
Будь ти горда – як меч,
Будь як камінь тверда,
Хай подумає, що таке зрада?!

Мені здавалось, я - земля,
А сонце - ти, І я палаю
Тому лиш, що любов твоя
Мене промінням зогріває.

Та лиш настав незгоди час,
Час гіркоти випробування -
Ти мов багаття раптом - згас.
Погасла й іскорка остання.

Жорстока правда, та ясна:
Ти був лиш спалах над землею.
Земля ж, з вогненною душею,
Горить і досі - мовчазна.

Топчуть ноги радісно і струнко!
Сонні трави на вузькій межі
В день такий віддатись поцілункам!
в день такий цілим натхненням жить!

Пяним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, як свіча, -
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.

В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить,
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість жить!

І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить несила -
Ні на що - твої єдиних уст!